У ліпні 1999 року слідчий прокуратури закрив справу заявника за відсутністю складу злочину, проте в.о. прокурора скасував це рішення слідчого, оскільки було доведено, що заявник вчинив злочин. Провадження у справі заявника було припинено череп малозначність злочину.

У січні 2000 року заявник подав позов проти прокуратури, вимагаючи грошової компенсації за матеріальну і моральну шкоду, завдану йому незаконним обшуком його контори (оскільки втрата чи ушкодження особистих речей і вилучення документів є суттєвим для його професійної діяльності). 28 серпня 2000 року Новозаводський районний суд Чернігова («Новозаводський суд») задовольнив позов заявника. 16 січня 2001 року Чернігівський обласний суд скасував це рішення і повернув справу на новий розгляд. 26 грудня 2001 року Новозаводський суд відмовив заявнику у задоволенні його позовних вимог.

У грудні 2001 року заявник подав позов до Новозаводського суду проти юридичного коледжу Чернігова та його ректора за наклеп. Заявник стверджував, що протягом слухання Атестаційної комісії ректор зробив три наклепницькі та образливі заяви на його адресу, включаючи одне грубе запитання щодо його психічного здоров'я. Заявник вимагав вибачень та компенсації за моральну шкоду.

З червня 2002 року Новозаводський суд відхилив позов заявника. Апеляційний суд та Верховний Суд України залишили рішення суду першої інстанції без змін.

Заявник подав скаргу до Європейського суду з прав людини («Суд») відносно того, що незаконний обшук його офісу та розголошення на судовому слуханні конфіденційної інформації про стан його психічного здоров'я і психіатричне лікування порушили право, гарантоване йому статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («Конвенція»). Також заявник скаржився на відмову органів влади відшкодувати йому шкоду за незаконне кримінальне переслідування, що порушує принцип презумпції невинуватості, та на відсутність ефективних засобів захисту в рамках порушень статті 8 Конвенції. Заявник посилався на пункт 2 статті 6 та статтю 13 Конвенції.

Розглянувши справу, Суд одноголосно:

1.   Оголошує заяву прийнятною;

2.   Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції стосовно обшуку контори заявника та розповсюдження конфіденційної інформації про психічний стан заявника;

3.   Постановляє, що було порушено пункт 2 статті 6 Конвенції;

4.   Постановляє, що було порушено статтю 13 Конвенції;

5.   Постановляє:

а)   протягом трьох місяців з моменту, коли рішення стане остаточним згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявнику зазначені нижче суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто:

і) 2 315 євро (дві тисячі триста п'ятнадцять євро) відшкодування матеріальної шкоди;

іі) 3 000 євро (три тисячі євро) відшкодування моральної шкоди;

б)         після закінчення зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest), у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсотки.

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

 

Опубліковано: «Урядовий кур’єр», 13 березня 2007 року