Вибачте мою різкість, але я знаю, що говорю. Справа в тому, що мені довелося побувати у справжньому рабстві, І потрапила я туди зовсім не так, як «героїня» вашої статті, яка «від пропозиції відмовилася», але паспорт чомусь узяла і пішла на зустріч з майбутніми викрадачами. Та ще й збрехала братові, що йде по сигарети. Я (до речі, я громадянка Білорусі, у Чернігів приїхала до родичів, тут і побачила вашу газету) цілком легально працювала в Греції. Якось увечері, коли я поверталася з роботи, поруч зі мною зупинилася машина, мене схопили, заштовхали в салон. Опритомніла я вже в якійсь брудній тісній камері. Не знаю, чим мене одурманювали, але аж ніяк не «білим порошком», який «змушували нюхати» вашу героїню. Між іншим, нюхати можна тільки кокаїн, а він коштує стільки, що жодному работорговцю й у голову не прийде витрачати його на рабинь. Але ж це так «круто»! Які «ситроени», «ягуари» та інші «круті тачки», на яких нібито возили вашу «рабиню»! Ще й платили за це задоволення не менш ніж 20 тисяч рублів — стільки отримує за ніч не кожна повія-професіоналка! І ви називаєте це рабством? А як тоді назвати буханець черствого хліба, який мені та ще п'ятьом таким же нещасним як «плату» кидали раз на день у камеру, мов собакам? Глумилися ж над нами нещадно. І повірте, зовсім не в саунах. Я не рахувала як героїня вашої статті, хто з «мужиків» і скільки разів, мені було огидно. І соромно, і боляче. Та що там говорити. Одну дівчину, до речі, з України, замучили до того, що одного дня вона просто не могла піднятися і вийти «на роботу». Тоді її витяти з камери за ноги. А потім показали нам її відрізану голову — як попередження. І після всього, мною пережитого, я читаю «жахливу історію бідної обманутої дівчинки», котра бігає лісом у Підмосков'ї з мобільним телефоном у кишені і не знає, як їй врятуватися! Як вона роз'їжджає з клієнтами не те що без наручників, а взагалі без нагляду своїх господарів! Причому в Росії, а не десь у Гватемалі. Якщо хочете знати, то в лісі можна опинитися, не тільки втікаючи від двох «сплячих наркоманів». Вашу Аліну могли просто викинути з машини п'яні клієнти. Або конкуренти, яким зайва пу¬тана, що мріє про красиве життя, зовсім ні до чого. Зрозумійте, що викрадати дівчат для того, аби катати їх «крутими машинами», ніхто не буде. Всього того, що довелося пережити мені, я навіть слідчим не стала розповідати. Місяців через три справжнього, а не газетного, рабства нас змусили брати участь у зйомках одного порнографічного фільму. Дякувати Богові, що тільки як «масовку»! Ваша Аліна ніколи не чула про такі зйомки, пережити які вдається далеко не всім учасникам? На її очах нікого з дівчат не розпинали, не прибивали цвяхами до хреста, після чого їх починала ґвалтувати дюжина горилоподібних тварюк? Ось для чого викрадають. За такі фільми чимало недолюдків платять величезні гроші. Зрозуміло, що і свідків з числа рабинь після таких зйомок зазвичай не залишається, їх для того і викрадають, щоб безкарно ґвалтувати, мучити і вбивати. Мене врятувало тільки чудо! Нас звільнила поліція, якій конкуренти заплатили більше, ніж платили наші хазяї. Інакше там би ми всі й залишилися. І хоча поліцейські були не на «чорних «ягуарах», я буду їм вдячна до могили!

Я прошу вибачення у дівчини, про яку ви написали статтю. Можливо, вона й не вигадала цієї історії, щоб мама не лаяла, а все було насправді. Але повірити у це важко. Надто ж мені, котра пережила справжнє пекло рабства! Я повернулася у Білорусь з іще однією дівчиною. Через півроку, трохи заспокоївшись, я їй зателефонувала, але живою вже не застала. Вона покінчила з собою, її мама розповіла, що донька не витримала життя вже після звільнення. Знівечена, вона намагалася оформити інвалідність, а їй говорили: «Знаємо ми вас, рабинь! У газетах читали, як вас у лазнях із шампанським «сексплуатували»!» Але ж тема рабства і торгівлі людьми — це дуже серйозна і болюче тема! А про людей, як; справді пережили цей жах, судять за такими ось казками, як стаття у вашій газеті.

Вибачте за сумбурний лист. Будь ласка, не вірте всьому підряд, що вам розповідають!

 

З повагою — Ірина С,

Могильов

 

«ГАРТ», 20 квітня 2007 року