Під час минулих вихідних я вкотре відвідав стародавнє місто Чернігів, де, захоплюючись надзвичайною красою архітектурних ансамблів, намагався відпочити від буденних київських турбот. Однак, будучи юристом за професією, не міг не звернути увагу на те, що люди в цьому прекрасному місті жваво обговорюють судову справу про "викрадення" дитини. Про цю справу я дізнався раніше, наприкінці червня - з сюжету ТСН на каналі 1+1, тому цікаво було, користуючись нагодою, поєднати приємне з корисним і з’ясувати деталі цієї гучної справи на місці.

Усе почалося з того, що українська дівчина поїхала до США за молодіжною програмою, зустріла там американця, вийшла за нього заміж і народила від нього дитину. Молода сім’я мешкала в США, а влітку 2011 року усі втрьох (мама, тато і дитина) приїхали до Чернігова, щоб провідати українських родичів і друзів, а потім повернутися до США. Втім, не так сталося, як гадалося: до США повернувся тільки чоловік-американець, покинувши своїх дружину-українку та маленького сина, якому на той момент не виповнилося і двох років, в Україні без засобів для існування та заборонивши їм повертатися до США, оскільки продав там житло та розпочав стосунки з іншою жінкою. Дружина та дитина чекали, що їх чоловік і батько схаменеться та забере їх назад до США, однак дочекалися лише того, що він вислав їм з Америки до України всі їхні речі, а потім ще й документи на розлучення.

За таких обставин молода мама розпочала влаштовувати своє життя і життя дитини в Україні: організувала власний бізнес, щоб утримувати дитину, адже батько зовсім не допомагав матеріально, влаштувала хлопчика в дитячий садочок та у спортивну секцію, поставила дитину на медичний облік у дитячій поліклініці, одержала довідку на підтвердження українського громадянства дитини та зареєструвала місце проживання дитини в Чернігові.

Аж раптом через два роки, коли мама й дитина вже налагодили своє життя в Україні, з’являється американський тато із позовом про повернення дитини на територію США відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, причому повернути дитину просить за адресою непридатного для проживання дитини офісного приміщення, на яке цей тато не має жодних прав, що він сам підтвердив у судовому засіданні.

І… сталося неймовірне: його позов суд задовольнив і постановив відправити малолітню дитину, яка є громадянином України, та маму (теж українку) до США. Чесно кажучи, якби я дізнався про це 1 квітня, то не мав б сумнівів у тому, що це - першоквітневий жарт. Та виявляється, що українська Феміда жартує незалежно від дати в календарі. Однак, очевидно, суд в силу незрозумілих для мене та й будь-якої іншої нормальної людини причин не взяв до уваги той факт, що доля дитини - це не привід для жартів. Як не взяв до уваги і те, що хлопчик більшу частину свого життя прожив в Україні та повністю тут прижився, і що повернути його до США зараз означатиме травмувати дитину на все життя. Не врахував також суд ані даних органів опіки та піклування, які охарактеризували відповідачку як гарну матір, ані позицію прокуратури, яка встала на сторону мами та на захист інтересів дитини, ані вимоги законодавства та міжнародних договорів України, ані доводи здорового глузду.

Звісно ж, перед винесенням рішення український суд створив видимість бурхливої роботи. Маму-українку перевірили всебічно, поставивши на вуха все місто: провели обстеження квартири, взяли в податковій довідку про доходи, з’ясовували, чи не перебуває вона на психіатричному та наркологічному обліку, чи не притягалася до кримінальної відповідальності тощо. У результаті цих перевірок було виявлено, що за всіма ознаками вона - майже ідеальна, гарна та відповідальна мама, яка дуже добре дбає про свою дитину. Щодо батька-американця суд такої ретельності не виявив. Так, коли перед судом мама та її адвокат поставили питання про з’ясування того, куди саме батько хоче забрати дитину в США, суддя навіть відмовилася видати судове доручення суду США, щоб це з’ясувати. Суд також не намагався нічого з’ясовувати ані про стан фізичного та психічного здоров’я батька, ані про його здатність забезпечити дитину усім необхідним та належним доглядом. Єдине, що було в матеріалах справи, - інформація про те, що батько має як на американські мірки скромний, якщо не мізерний, дохід (у межах 19 000 доларів на рік), на який неможливо утримувати дитину в США.

Незважаючи на це, українська суддя, яка сама, як кажуть люди, є мамою двох дітей, постановила відправити українського хлопчика до США в непридатний для проживання чужий офісний будинок, до батька, який протягом більшої частини життя дитини не дбав про неї, не виховував, не допомагав матеріально, практично не цікавився її долею і згадав про малюка лише зараз, коли у зв’язку з фінансовими проблемами, очевидно, потребує податкових пільг від уряду США. І це все при тому, що в Чернігові у дитини є люблячі та турботливі мама, бабуся й дідусь, затишний дім, друзі та все необхідне для щасливого життя.

Зараз часто говорять про те, що іноземні суди дискримінують українських громадян під час розгляду справ і обмежують їхні права. Однак "справедливий" український районний суд вчинив значно оригінальніше: він дискримінував українських громадян, знехтувавши навіть тим, що один із цих громадян - трирічний хлопчик, чиї інтереси треба захищати в першу чергу і в силу українського законодавства, і відповідно до норм міжнародного права. То чому ж ми дивуємось і чого хочемо від іноземних судів і держав, коли наша власна держава і суди як її органи зневажають українців, їхні права та законні інтереси? Якщо нас не поважає власна держава, то про яку повагу за кордоном може йти мова?

Повертаючись до чернігівської справи, не можу не поділитися одним спостереженням. В Україні законодавчо визначено, що в усіх справах за Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей представництво іноземців, які хочуть повернути своїх дітей, які практично завжди мають українське громадянство, за кордон здійснює Міністерство юстиції України. Тобто складається ситуація, коли орган державної влади України, який повинен захищати права своїх громадян, представляє іноземного громадянина, який переслідує свої власні інтереси, що далеко не завжди збігаються з інтересами української дитини. Та й забезпечити додержання принципу рівності сторін за таких обставин надзвичайно складно. У цьому мама-українка змогла повною мірою переконатися, коли Головне управління юстиції в Чернігівській області поспішило вжити заходів із виконання винесеного суддею рішення ще до набрання ним законної сили. І знову сталося диво! Очевидне - неймовірне: виконавче провадження було відкрито наступного ж дня після винесення додаткового рішення у справі. Проте це диво має цілком логічне пояснення: і державний виконавець, і представник батька-іноземця є співробітниками однієї структури - Головного управління юстиції в Чернігівській області. Тому й не дивно, що це рішення заходилися так швидко виконувати, незважаючи ні на ненабрання ним чинності, ні на три апеляційні скарги - зокрема й від прокуратури, ні на той факт, що доля дитини не є тим питанням, щодо якого можна так квапитися.

Для порівняння наведу приклад справи, позивачем у якій є мій друг і яка уже є явним кандидатом на розгляд у Європейському суді з прав людини. Позов було заявлено в 2003 році, рішення після довгих років слухань було винесено в 2012 році, а виконання нема й досі. Висновки робіть самі. Одна держава, дві цивільні справи, дві кардинально протилежні ситуації. Якщо не вірите, перевірте: номер провадження у чернігівській справі: 2/750/1397/13, номер виконавчого провадження: 38705345; справа мого друга: номер цивільної справи - 02/2-324/11, номер виконавчого провадження - 33781943.

Зараз чернігівська мама подала апеляцію, робить усе можливе для запобігання завчасному виконанню рішення, регулярно вислуховує погрози з боку свого колишнього чоловіка та оббиває пороги владних кабінетів у Чернігові та Києві. У першу чергу пішла до тих, чиїм першочерговим обов’язком є захист прав українських дітей - до Уповноваженого Президента України з прав дитини та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Сходила - і розчарувалася, бо сказали лише, що будуть спостерігати за її ситуацією. Але ж за даних обставин просто спостерігати за очевидним порушенням прав дитини означає спостерігати за злочином, а отже, сприяти його вчиненню. Чи не так?

Володимир ВАСИЛЕНКО

Юридичний вісник України

№29, 20-26 липня 2013