Tweet

«Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності» стверджує Протокол № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Конституція України. В усіх демократичних країнах світу це право є першим, яке захищається після природних прав людини. На жаль, в Україні, ми бачимо протилежну ситуацію – держава практично не сприяє утвердженню непорушності права власності. А суди виносять рішення, які позбавляють майна законних господарів.

Яскравим прикладом ігнорування права приватної власності є справа про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності на нерухоме майне, яка триває вже 7 років.

Все почалося з того, що чернігівське підприємство звернулося до МБТІ з заявою про реєстрацію права власності на нерухоме майно. Представники підприємства додали до заяви не завірену копію рішення господарського суду Чернігівської області по справі №9/120/16(8/300), яке не набрало законної сили..

Ст.19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» зазначає, що однією із підстав для державної реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно є рішення суду, що набрало законної сили.

Тим не менше, Чернігівське МБТІ, в порушення всіх законодавчих норм, позбавило майна законного власника, та передало право на нього іншим особам. Без жодного правовстановлюючого документу.

Чи спробував законний власник захистити своє майно? Звісно! Спираючись на чинне законодавство України, а саме главу 29 Цивільного Кодексу України, де передбачені механізми захисту права власності. Зокрема, ст. 387 ЦКУ закріплено право на витребування власником свого майна від особи, яка без відповідної підстави ним заволоділа.

Керуючись вищевказаною нормою первісний власник звернувся до суду з проханням визнати за ним право власності на нежитлові приміщення та витребувати майно з чужого незаконного володіння.

Проте судова гілка влади порушення права власності припинити не захотіла. Суд погоджувався, що вказане майно належить по праву власності первісному власнику (існує договір міни, який це підтверджує), проте рішення виносив на користь протилежної сторони.

Слід зазначити, що договір міни, про який йдеться вище, не було визнано судом недійсним. Його умови не суперечили законодавству. Сторонами у договорі визначено момент виникнення права власності у набувача – з моменту підписання такого договору. Тобто документ, згідно ст. 204 Цивільного кодексу, України є дійсним та відповідає законодавству.

В свою чергу відповідач без жодних правових підстав зареєстрував право власності на неналежне йому майно.

В зв’язку з цим постає питання – якими внутрішніми переконаннями судді, виносячи рішення, якими позбавили (припинили) право власності позивача, всупереч вимогам статті 246 Цивільного Кодексу України, без можливості повернути витрачені кошти?

Отже, аналізуючи судову практику, стає очевидним, що ефективність захисту права власності в Україні є низькою, а недотримання строків розгляду справи перевищує розумні межі. У зв’язку із цим підприємство звернулася за захистом своїх прав до Європейського суду з прав людини і наразі чекає рішення цього суду, яке може вчергове засвідчити слабкість захисту права на мирне володіння своїм майном в Україні.

А поки що, власникам майна в Україні залишається лише сподіватися, що завтра вони не стануть жертвами незаконного позбавлення своєї власності.

Максим Щербатюк, Українська Гельсінська cпілки з прав людини