Tweet

Звіт впливової правозахисної організації „Міжнародна амністія" „Україна. Час діяти: Катування та жорстоке поводження із затриманими в міліції", оприлюднений наприкінці вересня, на деякий час привернув увагу української преси, незважаючи на те, що у країні починалася політична криза через відставку уряду Тимошенко. Приклади, наведені у цій доповіді, мали місце у період з 2001 року до червня 2005 року і, на думку організації, свідчать про те, що, незважаючи на заяви нового уряду, який проголосив намір розв'язати проблему з катуванням та жорстоким поводженням, рішучі дії все ще чекають свого часу, а міліція продовжує катувати людей.

У своїй останній доповіді про порушення прав людини в Україні від 6 липня 2005 року уповноважений Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова заявила, що катування та жорстоке поводження в міліції є широко поширеними. В 2003 році до її відомства надійшло 1518 скарг на катування та жорстоке поводження в міліції, у той час як (згідно з її доповіддю) до Міністерства внутрішніх справ надійшло 32296 скарг на це.

За даними Харківського інституту соціальних досліджень, в рамках якого проводилося опитування осіб, що побували під вартою в міліції, 62,4 % опитаних зазнали жорстокого поводження при затриманні: 44,6 % викручували руки, ноги або шию; 32,8 % били руками та ногами, а 3,8 % стверджували, що зазнали катувань та жорстокого поводження з використанням спеціального обладнання.

Цікавим було і дослідження, проведене громадською організацією центр „Доброчин" у Чернігові та області. В його основу покладено результати діяльності „Доброчину", який надає юридичну та адвокатську допомогу затриманим. За 2003 - 2004 роки до Центру по консультації з питань кримінального і кримінально-процесуального права та по правову допомогу звернулося 62 особи. Про дії співробітників правоохоронних органів, які порушували права затриманих осіб, повідомили 56,5% з них. 19% затриманих відзначили, що для того, щоб вони визнали себе причетними до злочинів, до них застосовувався психологічний тиск. А саме — погрози, залякування, знущання тощо. 27 % громадян розповіли, що, крім психологічного тиску, до них застосовувалися також і засоби фізичного впливу. 9,7% громадян, що звернулися до Центру правової допомоги затриманим, розповіли, що під тиском співробітників правоохоронних органів змушені були написати все, що від них вимагали. 27,4% громадян внаслідок застосування до них фізичної сили з метою визнання ними своєї причетності до злочинів отримали тілесні ушкодження різної тяжкості. Через завдані тілесні ушкодження 11,3% громадян перебували на стаціонарному лікуванні у лікувальних закладах.

Реакція на публікації

Звісно приємно, що там, на горі, нарешті звернули увагу на те, що в Україні катують. Але про це „Гарт" неодноразово писав, пише і писати буде. Ми писали і про кримінальну справу Івашова, якого до смерті замордував у Ріпкинському районі дільничний інспектор, і про вищезгаданого Дмитра С, і про Михайла Полевика 62-рнного інваліда І групи, який, сходивши до міліції, щоб з'ясувати, чому його звинувачують у вирощуванні наркотичного зілля, повернувся додому весь синій від побоїв. До речі, захистом Дмитра та Михайла Полевика, займалися лише „Гарт" з „Доброчином". У той же час деякі видання, які зараз так яскраво описують методи катування в міліції, цього просто не помічали.

Прикро, що тоді належної реакції на дії правоохоронців так і не було. Вони відбулися лише черговими відписками про те, що ці факти „не підтвердилися". У випадку ж з Михайлом Полевиком справа дійшла до суду, але не над тими, хто катував дідуся, а над ним самим. Його все ж таки звинуватили у вирощуванні коноплі та опіумного маку, чого, як свідчать сусіди постраждалого, просто не могло бути. Зараз триває суд, який постійно переноситься через хворобу старенького, спричинену, не в останню чергу, і цим знущанням.

Нам самим соромно за себе

Все вищезгадане, в принципі, не дивина. Як розповів мені один із працівників карного розшуку, тих міліціонерів, які розпускали руки, завжди намагалися прикривати до останнього і колеги, і керівництво. І справа не лише у „благородстві" — „своїх не продаємо". Відповідати за скоєний злочин, якщо це буде доведено у суді, не хочеться нікому.

Цей же співробітник міліції, розповідаючи про причини катувань міліціонерами, говорив, що пік застосування незаконних методів слідства (а саме так називають катування міліціонери) припав на середину 90-х років. Тоді, за його словами, чинився „беспредєл" як злочинцями, так і, у відповідь, правоохоронцями. Це було викликано кількома причинами. По-перше, через злиденні зарплати, які не виплачувалися місяцями, з міліції почали масово звільнятися професіонали. До органів приходила молодь почасти навіть без базової юридичної освіти. Вчити її та ділитися досвідом було нікому. По-друге, далися взнаки брак коштів та засобів для проведення нормальної оперативної роботи з розкриття злочинів. І, нарешті, криміналізація суспільства, зростання злочинності на вулицях та вимоги керівництва щодо розкриття злочинів. Процент розкриття за 80 відсотків залишався незмінним ще з часів „розвиненого соціалізму", коли вважалося, що злочинність у державі майже подолана. Розкривати зростаючий вал злочинів методами „знатоків" із телесеріалу стало нереальним. Простіше та ефективніше було добиватися зізнання за допомогою кулаків, гумових кийків та інших „спецзасобів". „Інколи навіть моторошно ставало, коли в сусідньому кабінеті проводилося таке дізнання", — зізнався мій співрозмовник.

 Добрі дяді Стьопи-міліціонери відійшли у минуле. Відповідне було й ставлення суспільства до міліції. „Мусора", „менти", „лягаві" — це ще не найобразливіші епітети, які масово увійшли в лексику останніх років, і суспільство, й держава виплекали такі органи, за які було соромно їм самим.

— Навіть ми, міліціонери, перестали ставитися до себе з повагою, — сказав мені співрозмовник. — Самі ж себе стали називати цими прізвиськами. Згадайте назву телесеріалу „Менти"?

Часи змінюються?

Я далекий від думки про те, що в міліції працюють лише садисти, для яких існує тільки один закон — закон кулака. Все це не так. Люди, звичайно, різні. Все залежить від того, хто як ставиться до своїх обов'язків та присяги. 58 прізвищ загиблих під час виконання службових обов'язків міліціонерів, викарбуваних на стіні обласного Управління внутрішніх справ, красномовно про це свідчать. Не слід також забувати про те, що наші правоохоронні органи нам з неба не впали. Вони — частина суспільства й держави, з усіма їх вадами.

І як би там не було, але часи змінюються. Те, що про порушення прав людини стали більше говорити і привертати до цієї теми увагу суспільства, відіграло свою позитивну роль. Катування й жорстоке поводження з людьми в міліції потроху перетворюються скоріше на виняток, ніж на правило. „Того, що було ще п'ять років тому, — розповідають мені у приватних бесідах знайомі міліціонери, — вже сьогодні немає". Це також підвереджується і працівниками прокуратури. Зокрема заступник прокурора Чернігова Анатолій Козуб говорить, що ставлення до цього проблемного питання стало більш жорстким як з боку керівництва міліції, так і з боку прокуратури. Особливо кардинально змінилася ситуація, коли до керівництва в органах внутрішніх справ прийшли нові люди.

— Ми ретельно відстежуємо, як поводяться із затриманими в ізоляторі тимчасового утримання і райвідділах внутрішніх справ. Працівники міліції суворо попереджаються про відповідальність за застосування незаконних методів слідства, фізичних методів впливу. Можу сказати, що кількість скарг від затриманих чи підозрюваних про застосу¬вання до них сили значно скоротилася. Остання кримінальна справа за фактами застосування незаконних методів слідства з боку працівників міліції була порушена нами у 2003 році. Цього року ми отримали понад вісімдесят скарг на незаконні дії працівників міліції. Менш ніж половина з них, стосується проблеми застосування сили. Ми ці скарги перевіряємо, але здебільшого факти, наведені в них, не ч підтверджуються. Як правило, активно починають скаржитися особи, затримані за £ підозрою у скоєнні злочину, г коли потрапляють до слідчого ізолятора. Таким чином вони намагаються вплинути на розслідування їх кримінальної справи.

Чи справді ситуація із катуванням  в міліції стала такою ідеальною? Навряд. Втім Олександр Підгорний,  керівник громадської організації „Доброчин", яка займається прямою правовою допомогою в Чернігові, говорить, що за останній рік скарги на дії працівників міського відділу внутрішніх справ до них майже не надходили. Можливо, на це вплинуло те, що у населення з'явилася можливість відразу після будь-якого інциденту з міліцією звернутися по кваліфіковану юридичну допомогу. Крім того, у міськвідділі зараз працює адвокат „Доброчину", до якого будь-хто із затриманих може звернутися. Дійшло до того, що навіть самі співробітники міськвідділу стали консультуватися в цього адвоката. І найголовніше те, що, як зазначає Олександр Підгорний, що керівництво УВС із розумінням ставиться до ініціатив „Доброчину".

До речі, завдяки „Добро¬чину" вперше в Україні при обласному Управлінні внутрішніх справ створено дорадчий комітет, до якого увійшли представники громадських організацій та журналісти, серед них є і „гартівець". Одним із завдань комітету є протидія фактам насилля в органах внутрішніх справ. Хотілося б вірити, що це матиме якийсь вплив.

Говорити про насильство в міліції можна довго. І наводити факти за і проти. Однак маю надію, що ця стаття стане приводом для роздумів читачів „Гарту".

Валерій ЛИТОВЧЕНКО

«Гарт», №42, 13 жовтня 2005 року