Tweet

"У нашій родині семеро мають вищу освіту"

—         Спочатку вип'ємо чаю, — запрошує до столу господиня. — Така вже циганська традиція — перш за все запропонувати гостю чай. Ви знаєте, що ми гостинний і щедрий народ? Чи, може, йшли до мене і побоювалися?

—         Ні. Власне, мене привела не тільки цікавість. Хоча і це також — раніше не доводилось зустрічати циганок, які б займались юриспруденцією.

Не ображайтесь. У мене є бажання похитнути усталені погляди, стереотипи:

—         всі росіяни — п'яниці;

—         цигани тільки крадуть і дурять;

—         українці жадібні і заздрісні;

—         білоруси—дурні.

 Так от, поступова відмова від цих стереотипів може призвести до зниження рівня агресивності в суспільстві. Хіба це не те, що потрібно і циганам, і українцям, щоб нормально співіснувати в одній державі?

—         Можливо, з часом ставлення до нас, ромів, і справді зміниться. Адже міняються і самі цигани — чимало молодих людей прагнуть учитися, отримати вищу освіту.

—         Ви особисто багато таких знаєте?

—         У нашій родині семеро мають вищу освіту. Крім мене, двоюрідний брат Микола Миколаєнко. Деякий час він працював начальником карного розшуку, потім розчарувався у міліцейській роботі, звільнився, зараз живе в Росії. Зять отримав вищу освіту. Дві племінниці — доньки середньої сестри. Діти старшої сестри — хлопець і дівчина. Молодь прагне вступити на юридичний, переважно, щоб стати адвокатами.

—         Цигани так гостро відчувають необхідність захищати свої права?

—         Так! Лише один приклад: у квітні-жовтні 2004 року всіх ромів затримували — тільки за зовнішнім виглядом, без наявності складу злочину! — доставляли в міліцію, брали відбитки пальців, знімали на фото- та відеокамери.

—         Неймовірно! Невже таке могло бути?

—         Я теж сумнівалася. Тим більше,    що    Міністерство внутрішніх справ України на запит щодо правочинності зняття відбитків пальців офіційно роз'яснило: "Особам ромської національності, які у встановленому порядку зареєстровані в Україні, не підозрюються у скоєнні правопорушень, не займаються бродяжництвом, не проводили дактилоскопію". І от, 17 жовтня 2004 року, коли я поверталася додому після судового засідання в Куликівці, де я завідую адвокатською конторою, мій автомобіль зупинив сержант ДАІ.

Забрав посвідчення водія, техпаспорт, потім відійшов ... і почав викликати по рації допомогу. Досить скоро під'їхав капітан ДАІ, сів поруч зі мною і звелів їхати в обласне управління внутрішніх справ. Мені стало цікаво: що ж буде далі? В управлінні капітан відрапортував: "Доставив особу циганської національності!" А мені сказав, що треба зняти відбитки пальців. Я не заперечувала.

На превеликий жаль, я не пройшла цю процедуру. Міліціянти роздивились документи, а саме, що я адвокат обласної колегії адвокатів. Інцидент був вичерпаний...

"Злочинність не має національності"

— Ви пам'ятаєте свою першу справу?

 — Я не забуду її ніколи. Адже це було наочне втілення мети. В юності я дала собі слово — не вийду заміж, доки не вивчуся на юриста і не почну працювати адвокатом. Закінчила Чернігівський юридичний технікум, потім вуз у Харкові. Після прийому в адвокатуру мене направили до Новгород-Сіверського району. Перша справа набула розголосу: семеро підлітків на смерть забили діда. Він жив біля клубу, пас там свого бичка на галявині, а хлопцям хотілося грати в футбол. Він їх проганяв. Знаєте, бувають такі люди. Після одної зі сварок діда побили...

Двох із семи хлопців захищала я. Один був повнолітній, інший ще підліток. Школяр-старшокласник — саме він бив по голові, через що дід і помер, — такий невисокий, кремезний хлопець. Мені здавалося, що він сидить на моїй шиї і давить своєю масою. Прокурор просив йому п'ять чи шість років позбавлення волі. Після мого виступу суд визнав хлопця винним, але термін покарання був умовний. Він продовжував ходити до школи. А які потім листи писав!

—         Скільки справ загалом Ви розглянули? Скільки виграли, скільки програли?

—         Я не вела таких підрахунків.

—         Ви захищаєте тільки циган? Чи всіх, хто звертається?

—         Я ніколи не дивлюсь на людину з точки зору національності. Крім того, хіба злочинність    має    національність?

Марія Миколаївна відпрацювала в Новгороді-Сіверському два роки. Потім вийшла заміж і поїхала за чоловіком-військовим до Санкт-Петербурга. Але подружнє життя не склалося. Повернулася в Чернігів, у дім своїх батьків. Повернутися до адвокатської практики було складніше. Але Іванова свого добилася.

—         А яка Ваша справа була найгучнішою?

—         Та, що я веду зараз, — уже два роки. Одного рома з Ніжина забрали в міліцію, відвезли до Конотопа і вибивали показання, доки не спричинили тілесні ушкодження середньої тяжкості. Святкуючи в сусідньому кабінеті день народження, четверо міліціянтів по черзі заходили до затриманого: били по голові, одягали целофановий кульок, нацьковували вівчарку...

—         Чому справа так довго тягнеться?

—         Її весь час пробували зам'яти. Мені довелося звернутися з відповідною заявою до Генпрокуратури.   Прийшла відповідь, що кримінальна справа за цим фактом буде знову   порушена.   Втретє. Слідство триває... Мені натякали, щоб я припинила займатись цією справою. Ні!

Ольга Макуха,

«Вісник Ч», 19 січня 2006 року