Tweet

Справа була розпочата і закрита декілька разів. 26-ого червня 2002 року Деснянський Суд визначив, що в справі про розслідування містилось достатньо доказів проти заявника, але зважаючи на те, що правопорушення не було істотним, подальше кримінальне розслідування не було необхідним. Апеляційні подання заявника були відхилені.

У серпні 2000 року Новозаводський Районний Суд Чернігова проголосив, що обшук офісу заявника був незаконним. На додаток, представники влади, замість того щоб зібрати докази, пов’язані з даною кримінальною справою, вилучили всі офіційні документи і деякі власні речі з офісу заявника. Дане рішення було пізніше скасоване.

26 грудня 2001 року Новозаводський Суд визнав, що заявник не мав права на вимагання компенсаціі за будь-яку дію чи бездіяльність з боку представників влади під час проведення розслідування.

У грудні 2001 року в Новозаводському Суді заявник розпочав судовий процес проти Чернігівського Правового Коледжу та директора цього Коледжу зі звинуваченням в обмові. Заявник ствердив, що директор Коледжу висловлювався про заявника в наклепницький і образливий спосіб, ставлячи під сумнів його психічне здоров’я. Заявник вимагав вибачень і компенсації. В березні 2002 року Чернігівська регіональна психоневрологічна лікарня представила суду посвідку  про те, що заявник зареєстрований як страждаючий на психічне захворюва ння. Ця інформація була зачитана суддею на одному з наступних слухань, але не була включена до тексту остаточного рішення суду. В червні 2002 року подання заявника було відхилено як безпідставне. Заявник подав на апеляцію.

1 жовтня 2002 року Апеляційний Суд визнав, що запит інформації з боку суду щодо психічного здоров’я заявника був незаконним і не мав жодного значення для вирішення справи.

Заявник подав скаргу про незаконний обшук свого офісу і про виголошення на одному з судових слухань конфіденційної інформації стосовно його психічного здоров’я і психіатричного лікування. Він також оскаржив відмову представників влади виплатити йому компенсацію. Він посилався на статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя), 6 § 2 (презумпція невинуватості) і 13 (право на ефективні національні засоби захисту).

Суд зазначив, що Новозаводський суд визнав оскаржений заявником обшук незаконним. Представники виконавчої влади не оскаржили це рішення суду, а також не представили жодних доказів, які б суперечили цьому рішенню. Суд, таким чином, постановив, що законність даного обшуку не було доведено, і вирішив одноголосно, що на цій підставі відбулося порушення статті 8.

Суд зазначив, що Апеляційний Суд, після розгляду справи, дійшов висновку, що дії судді першої інстанції по відношенню до персональної інформації заявника не відповідали вимогам спеціального режиму щодо психіатричних даних. Представники виконавчої влади не оскаржили цей висновок Апеляційного Суду. На додаток, Суд зазначив, що оскільки данні особисті подробиці не могли вплинути на результат судового процесу, запит цієї інформації судом був непотрібний, а тому є незаконним згідно зі статтею 6 Акту про психіатричну медичну допомогу. На підставі цього Суд одноголосно визнав порушення статті 8 Конвенції.

Суд зазначив, що формулювання рішення суду, яке закрило кримінальну справу проти заявника, було таким, що не залишалося сумнівів щодо переконаності суду в тому, що заявник скоїв злочин, в якому був звинувачений. На думку Суду, лише на підставі мови, використаної Деснянським Судом, обґрунтовується порушення презумпції невинуватості. Той факт, що подання заявника про компенсацію було відхилено на підставі висновків з кримінальної справи тільки загострило ситуацію. Зважаючи на обставини, Суд визнав, що обґрунтування представлені Деснянським судом і підтримані Апеляційним судом, у поєднанні з відхиленням на підставі цих обґрунтувань подання заявника про компенсацію, являють собою порушення презумпції невинуватості. Одноголосно було вирішено, що відбулося порушення статті 6 § 2.

Окрім цього, Суд зазначив, що прохання заявника до вищого прокурора про те, щоб визнати обшук офісу незаконним, в жодний спосіб на могло б задовольнити заявника. Прокурор не мав жодних повноважень призначати компенсацію звинувачуваному за неправомірні дії слідчих органів. В зв’язку з цим Суд одноголосно визнав наявність порушення статті 13 в тому, що на національному рівні у заявника не було жодного засобу надати законної сили своєму праву на повагу до власного дому.

Суд також зазначив, що апеляція вирішена на користь заявника не привела ані до припинення викриття конфіденційних психіатричних даних в документації судової справи, ані до надання заявникові жодної компенсації за втрати, понесені в результаті неправомірного втручання в його приватне життя. Тому Суд вирішив, що і з цієї точки зору порушено статтю 13 Конвенції.

Суд призначив заявникові 2 315 євро компенсації за матеріальні втрати і 3 000 євро за нематеріальні втрати.

У інших декількох справах, Європейський суд вже вкотре визнав порушення Україною права на справедливий судовий процес та права мирного володіння своїм майном через тривале невиконання судового рішення: справа Мурашова проти України (№ 16003/03), Волосюк проти України (№ 60712/00), Жмак проти України (№ 36852/03).

Заявники, всі громадяни України, живуть в Херсоні, Хмельницьку та Києві (на Україні). Вони подали скаргу за нездатність ! привести у виконання певні рішення, якими їм призначали компенсацію, в зв’язку з відсутністю державних фінансових засобів.

Суд визнав, що відбулося порушення статті 6 § 1 в усіх трьох справах, і порушення статті 1 Протоколу № 1 у справах Мурашової та Волосюка. Суд також визнав непотрібним розгляд скарги за статтею 13 у справі Мурашової. Суд призначив 800 Євро пані Мурашовій і 500 євро пану Жмаку за нематеріальні втрати. Суд вирішив, що саме визнання порушення є достатньою справедливою компенсацією за нематеріальні втрати понесені паном Волосюком.

Українська Гельсінкська спілка з прав людини