- Я розумію, з чим це пов'язано, - каже Наталія Романова. -Адже вільна

преса є, напевно, настільки вільною, наскільки вона незалежна фінансово.

Тобто якщо газета комунальна і фінансується з бюджету міста, то що б ми і

як не говорили, а її незалежність завжди залишатиметься під сумнівом. Це

неспростовні реалії. І це перше. По-друге, я вважаю, що норма, яка присутня

в багатьох статутах комунальних ЗМІ, коли редактора призначають у владних

кабінетах різного рівня - районного, обласного - і потім формально

затверджують колективом редакції - атавізм, бо те вже автоматично ставить

редактора , а значить і редакційну політику, в повну, найперше моральну,

залежність від влади. Якщо ми в глобальному, стратегічному плані хочемо

бачити вільну українську пресу, а нам тільки така й потрібна, то,

безумовно, і найперше ті ж редактори видань мали б бути абсолютно вільними

та незаангажованими.

 

  - Але при цьому постає питання з реального, а не вигаданого життя: хто

проплачуватиме ту вільну редакційну політику? Бо щоб воля та ще й на

пожертви - то нині утопія.

 

  - Я можу продовжити цей ряд: і хто при тій волі бажатиме (собі на збитки)

доносити до читачів не завжди популярну, не заправлену смаженими фактами,

порівняннями й епітетами, політику, позицію та рішення влади? Хто буде

переконувати людей, що те і те сьогодні треба нашому суспільству, саме ті й

ті кроки необхідні для розвитку громади? Хто ту чорнову роботу робитиме, не

проплачену зі щедрих приватних кишень? Так отож то й воно, отут і постає

питання взаємин між владою та пресою.

 

  Давайте подивимось на цю проблему з іншого боку. Багато чого тут залежить

від ментальності в кожному окремо взятому випадку. Тут і регіон, і

культура, і люди. Все це з обох боків - що з боку творчого редакційного

колективу, що з просторих владних кабінетів. Велике значення має межа

втручання, той невидимий водорозділ впливу, котрий не можна переступити. На

моє глибоке переконання, особливо зараз, коли суспільство пережило буремні

майданові події, що б там не говорили, але головним досягненням став вищий

рівень свободи суспільства. Люди збагнули, що власну точку зору треба і

потрібно висловлювати, обстоювати, і навіть якщо вона така, якою є

неприваблива владі, вона все одно має право бути.

 

  Але де ця власна точка зору найперше висівається? Звідкіля злітає?

Звичайно, зі шпальт газет та ефіру. І не контролювати те потрібно владі, а

мати власне, привабливе обличчя, мати власну позицію і вміти її

обгрунтувати. Я можу послатись у цьому зв'язку на тутешній приклад. Ми

маємо тут газету добродія Народенка "Чернігівський вісник", яка часто,

скажімо, особисто для мене, як голови обласної ради, публікує не досить

приємні та й зрозумілі речі. Там багато інколи дуже суб'єктивного, від

фантастичних політичних прогнозів до найжовтіших асфальтових чуток, але я

вмію правильно і гонорово реагувати на те, і я втішена, що навіть такий

часопис, нещадно критикуючи, все ж не приховує, що нас поважає.

 

  У взаєминах влади та преси, особливо з боку влади має домінувати

стародавній римський принцип: мені не подобається ваше судження, але я

віддам життя за те, щоб ви могли його висловити. Мені бачиться, що сучасний

представник влади повинен бути свідомий, що для нього не завжди і навіть

рідко звучатимуть панегірики, радше навпаки, треба бути готовим до жорсткої

опонентської позиції, що вільна преса висловлюватиме суб'єктивну позицію, і

навіть несправедливу, можливо, але це вільні взаємини, це право та реноме

тих газет, їх совісті й сумління. І все, що може вимагати влада, окрім

судових позовів, звичайно, так це певного інформаційного простору для себе.

Простору, який визначається в квадратних сантиметрах, які, до речі, також

мають бути оцінені певною сумою.

 

  Влада має переконливо довести свою думку, своє бачення, свою правоту. А для

цього мусить мати власну потужну прес-службу, мати вмілих журналістів. І

таких людей -журналістів, відповідних менеджерів, аналітиків, котрі миттєво

вміють відреагувати на виклик противладних опонентів, - треба цінувати.

 

  До всього є ще одна, дуже важлива річ. Сьогодні, скажімо, в нашому

обласному інформаційному просторі функціонує близько 90 друкованих видань

зі щотижневим загальним накладом понад 620 тисяч примірників. Щороку щораз

нові й нові видання реєструються. Про що це свідчить? Про те, звичайно, що

медійний ринок в області розвивається. Oднак є велика тріщина. Ситуація зі

ЗМІ в столиці і в тих же обласних центрах кардинально різниться від

ситуації, котру маємо в районах. Тобто, коли ми кажемо про роздержавлення

ЗМІ, ми маємо на увазі, що газета фактично виживатиме за рахунок

конкуренції на газетному ринку, і від своєї успішності матиме фінансову

базу, а з нею перспективи та розвиток.

 

  Давайте ж тепер подивимось на рівень маленького населеного пункту, того ж

районного містечка. Як там у нас живуть люди, який там, так би мовити, обіг

капіталу, які там насущні проблеми? А дійсність там, якщо без прикрас,

така, що 80 відсотків мешканців постають весь час між вибором -передплатити

дешеву районну газетку чи на ті гроші прикупити борошна? А ми давайте в них

ще й ту районку віднімемо! А таки віднімемо, бо завтра, з тими піднятими

шлюзами роздержавлення, районні газети, принаймні переважну більшість з

них, ніби корова язиком злиже. Тут є багато небезпек. Тут треба добре

зважити, враховуючи сьогоднішнє економічне підгрунтя нашої країни,

більшості наших людей, чи справді вже настав час роздержавлення ЗМІ. Воно

потрібне? Напевно, так. Але чи нагальне? Чи саме тепер і вже?

 

  - Наталіє Андріївно, бачу, ви морально готові, можливо, не зараз, трохи

перегодом, але відмовитись від засновництва облради в газеті. Готові

позбутись газети - агітатора й пропагандиста, котра вірою і правдою служила

владі стільки років. Готові змінити газету на якийсь аналітичний відділ,

котрий проповідуватиме й даватиме відсіч? Чи не є це те саме, що в лоб, що

по лобі, і, може, не треба би нам сліпо піддаватись на чужі вимоги та

стандарти, може, краще виробити власні, але розумні, справедливі й

прагматичні?

 

  - Воно то так. То справді добре, коли є власна газета. Хто від власного

видання відмовиться? Хіба той, що не все розуміє. Але є, на жаль, але.

Постає питання до певної міри того, щоб це була відповідальна газета, щоби

вона вміла, саме вміла, представити альтернативні точки зору, щоб не висів

на ній і не відлякував людей отой ярлик владного бойового листка, щоб

перестало від неї віяти пилом ще обкомівських килимових доріжок. Тільки

така газета буде цікава. Тільки така газета потрібна людям і владі не

менше. Газета, котра тільки сліпо й догідливо заглядає в рота органам усіх

рівнів, приречена бути до скону дотаційною, і жодних дивідендів ні собі, ні

владі не принесе. Всі апріорі вважатимуть її заангажованою. Тому й

виходить, з одного боку владі власну газету мати хочеться, але з другого -

потрібна ще й сміливість та мудрість тому керівникові, аби він дав цій

газеті волю. Багато залежить від редактора -особистості, з непозиченим

розумом, котрий в суспільних дискусіях вмів би так вибудувати точку зору,

щоби було видно і постаті, і правду, і позицію влади. Іншими словами,

газета владі потрібна, але читабельна, конкурентоспроможна та самодостатня.

Інакше - то як шлюб, де не знають, що таке любов і пристрасть.

 

  - Тобто прийшли часи, коли взаємини між владою та пресою, котра її

репрезентує, вибудовуються на принципах користі та авторитетності?

 

  - Приблизно так. Сьогодні владі, якщо й мати та утримувати видання, то

неодмінно таке, котре в регіоні за своїм творчим, аналітичним,

репортерським, фаховим потенціалом було б вище на голову за всі, котрі на

тому ринку працюють. Авторитетна, цікава й читабельна - тільки такою має

бути газета, на титулі якої герб влади. Це щодо газет центрального та

обласного рівня. З пресою ж районною набагато складніше. Переважній

більшості районок не позаздриш. Пера тамтешніх репортерів, образно кажучи,

скриплять і чорнило на півфразі засихає. Ці газети потребують підтримки з

боку органів місцевої влади. Така підтримка потрібна не лише цим

колективам, вона потрібна людям, котрі мешкають у тих районах, бо не буде

їхньої районки - це означатиме, що в тих хатах не буде жодної газети. Адже

передусім вони хочуть свою, роками передплачувану, просту районку.

 

  Районні журналісти сьогодні роздержавлення просто бояться. І не тому, що

вони не впевнені у зугарності власних пер, а тому, що в простих людей,

земляків їхніх, нема грошей на роздержавлену пресу. Вони гірко кажуть,

мовляв, досить роздержавлених сіл, де по забур'янених полях вовки бігають.

 

  Коли ми моніторили ситуацію, особливо під час виборів, то це дуже впадало у

вічі - розвинуте чи ні конкурентне середовище. Там, де газети стоять на

ногах, де відчули смак свободи, там дозволяють собі друкувати різні точки

зору, там вже ринковий підхід до справи, там розкутість. І є бідні,

затравлені районки з "генеральною лінією" тієї політичної сили, до якої

належить тамтешній районний керівник.

 

  Це теж реалії. А загалом роздержавлення неминуче. Яким чином його проводити

- це вже інша площина. Я вже, скажімо, ознайомилась з проектом

роздержавлення комунальних ЗМІ. Знаю, що повсюди відбувається серйозне

обговорення. Але давайте подумаємо, що таке роздержавлення? Адже йдеться по

суті про зміну власника або власників. Хто кого змінить? Що з матеріальною

базою? На прикладі Чернігова ми вже маємо один класичний приклад. Знову той

же "Чернігівський вісник", де колись серед засновників була обласна

державна адміністрація. Але під час подій на Майдані в Києві, на хвилях

ейфорії та свободи слова редакційний колектив на своїх зборах наполегливо

просив ОДА про розрив. Хоча напередодні влада з колективом підписала угоду

про невтручання в творчий процес. Наслідки. Є приватна газета, в якій

справді кільком людям стало добре жити. Чи стала вона аж такою популярною?

Ні. Втратила? Безумовно. Вона перестала бути солідною, поважною, вона

втратила державницьку вагу. Я вже не кажу, що і влада також втратила. Тому

ця справа не робиться поспіхом.

 

  - Знаю, що зараз непрості часи переживає популярний на Чернігівщині

багаторічний флагман обласної влади -газета "Деснянська правда".

Відбувається зміна поколінь, не густо з фінансами. Тож усе-таки обласній

владі сьогодні таке видання, як "Деснянка", потрібне чи у влади є не менш

дієві інструменти?

 

  - Звичайно, потрібне. І ми не повинні до цього питання підходити вульгарно.

Всіх - в одну когорту, і відійти та відвернутися. Всіх в одне вільне море -

і нехай там вони плавають чи тонуть. Ні. Треба розрізняти газети

культурницькі, громадсько-політичного спрямування, державницького рівня і

бульварні. І ті нехай будуть, і ті, якщо є на них попит. Але має бути, як

правильно прозвучало, флагман, котрий показував би політику регіональної

влади. Яскраво і талановито показував би. Політику муніципальної, місцевої

влади. Через те "Деснянська правда" нам потрібна. І ми саме зараз

вибудовуємо спільний проект, як нам залагодити наші взаємини.

 

  Звичайно, виходимо з того, що за все треба платити. І сьогодні ми говоримо

про те, що у нас є фракції в обласній раді, і ми повинні дати рівні

можливості всім депутатам бути присутніми в інформаційному просторі. Окрім

того, треба узгодити редакційну політику. В обласній раді сьогодні ніхто не

ставить під сумнів, чи потрібен нам такий друкований орган. Потрібен. А хто

друкуватиме, власне, рішення сесії? Має значення, де їх друкувати?

Звичайно, має. Чи вони оприлюднені на шпальтах поважного видання, чи там,

де на наступній сторінці - шоу трансвеститів?! Я б не хотіла, скажімо, щоб

наші рішення друкувались у тому ж "Чернігівському віснику".

 

  Ми маємо визначатись не з тим мати владі чи не мати видання. Такі видання

треба мати. Інша річ - культура взаємин. Та культура має сприяти іміджеві

видання, а значить і поважному реноме, власне, самої влади. Що ще в цьому

зв'язку хотіла би зауважити? Про роль конкуренції в середовищі самих ЗМІ.

Якщо Чернігівську обласну владу сьогодні уособлює "Деснянська правда", то

це не означає, що так буде і завтра, і через рік. Влада не збирається на

роки зв'язувати себе угодами тільки з цим виданням. Якщо завтра з'явиться

поважний професійний колектив, з виваженими державницькими позиціями, з

великим читацьким загалом, то та ж "Деснянська правда" мусить розуміти -

регіональна влада має право вибору. Тому працювати треба всім - і владі, і

пресі, і серед преси теж має бути конкуренція. Пресі, котра працює з владою

чи якимось чином владу представляє, треба усвідомити просту істину: від неї

вимагається не бездумна покірність, а високий професіоналізм,

відповідальність, фаховість у підході до виокремлення саме тих проблем,

котрі хвилюють громаду.

 

  Насамкінець скажу таке. Ми, звичайно, маємо рухатись у бік роздержавлення

преси. Але цей процес також не повинен бути нав'язливим. Має залишатись

право вибору. На мою думку, шоковою терапією послуговуються лише тоді, коли

нема інших засобів. Це як хірургічне втручання. Тому ми й мусимо

прорахувати всі наслідки. Першим наслідком, що не важко передбачити, буде

масове зникнення газет, особливо районних. На їх місце хтось обов'язково

прийде. Але хто це буде? З якими ідейними завданнями, з якими принципами, з

якою мовою видання? Все це матиме неабияке значення. Ми лякаємось сьогодні

слова консерватизм, але вже завтра можемо кусати лікті за тим здоровим,

національним консерватизмом, котрий тривалий час мали в пресі, особливо на

місцевому рівні.

 

  Леонід ІСАЧЕНКО, "Урядовий кур'єр"

 

"Урядовий кур'єр" 2006.12.27