Tweet

1. Суцільні таємниці

Коли історія з Бруєм вийшла за межі міліцейських кабінетів, офіційний сайт обласної міліції оприлюднив таке повідомлення: «Щодо ганебного випадку, який мав місце в Скугарях Чернігівського району, керівництво УМВС і підрозділи внутрішньої безпеки та інспекції з особового складу оперативно відреагували на інформацію про нанесення співробітниками міліції тілесних ушкоджень раніше засудженому місцевому мешканцю, який підозрювався у крадіжці шиферу. Міліціонери, які застосовували недозволені методи дізнання, вже розпрощалися з погонами і посадами. Хоча ці особи під час допиту усіляко заперечували свою причетність до скоєного. Факти, зібрані інспекцією з особового складу та внутрішньою безпекою, вказують на пряму причетність уже колишніх міліціонерів до знущань над старим чоловіком...»

З яким же формулюванням їх звільнили? — поцікавився «Вісник Ч».

З'ясувалося, це таємниця. У відділі внутрішньої безпеки начальник Олександр Шумний тільки й повідомив, що зібрані матеріали направлені в прокуратуру області. Останньою порушена кримінальна справа за ст. 365 (перевищення службових повноважень). Не вдалося дізнатися ні прізвищ, ні звань. Міліція вперто їх замовчує.

У прес-службі прокуратури області на редакційний запит повідомили, що відповідь нададуть «у визначені законом терміни».

 (Місяць дає для відповіді ст. 33 Закону «Про інформацію» Але ніхто не забороняє дати відповідь раніше. Навіть відразу, по телефону. Невже прокуратурі потрібно місяць дізнаватися звання і посади міліціонерів, статтю, за якою порушена кримінальна справа, і міру запобіжного заходу? Але... чекаємо...).

Після дня «терору» всіх відомих міліцейських телефонів заступник начальника з кадрових питань обласного управління МВС полковник Віктор ТИТОРЕНКО підтвердив те, що ми й самі підозрювали:

— Четверо міліціонерів 26 вересня написали рапорт на звільнення за власним бажанням. 1 жовтня вони були звільнені. Для прийняття остаточного рішення матеріали на них направлені в прокуратуру області.

Прикро, що такі випадки трапляються. Ті двоє, що були в цивільному, ще навіть не встигли послужити. Один проходив стажування, а інший мав їхати на стажування, — додав він.

Виходить, і ця історія має багато шансів нічим не закінчитися. Бо на кримінальну справу надій мало. Адже з одного боку сільський дядько, а з іншого — четверо колишніх міліціонерів. Слово проти чотирьох слів…

2. «Без вусів. Але схожий»

Потерпілого знайшла в лікарні. Сивий чоловік весь час повторює: «Боюсь, щоб руки не відрізали». Він чисто поголений. Це допомагають сусіди по палаті. Сам він ложки до рота не може піднести, навіть штани в туалеті зняти. Валентин Антонович показує набряклі і поранені наручниками руки. Минуло два тижні, а сліди знущання видно й досі... Сусіди по палаті і санітарки годують його.

—         Пальцями не можу поворухнути, зовсім не відчуваю рук нижче ліктів, — жаліється чоловік.

—         Антоновичу, як все сталося?

—У нас, у Скугарях, на Покрову храм. Вирішив паркан підладнати до свята. У п'ятницю, 25 вересня, удвох із двоюрідним братом Василем Довженком стали працювати. Час було перекусити. Я пішов на город вирвати помідорів, коли чую, з двору хтось гукає: «Йди сюди». Озирнувся, стоїть наш дільничний, у формі, з ним поряд майор і двоє молодих мужчин років по 25. Вони приїхали на білих «Жигулях». Я й повернувся. Бачу, коло двору ще й пльохівський сільський голова Петро Тарасенко (Скугарі входять до Пльохівської сільради). Поряд з головою якийсь чоловік. Міліціонери до мене: «Признавайся, ти брав колгоспний шифер?»

—         Про який шифер вони питали?

—         Я живу у крайній хаті. Неподалік, метрів за триста, величезне картоплесховище. Вже кілька років поспіль потихеньку з нього шифер знімають. Машиною вивозять, бо був слід від шин. Кажуть, вже листів 70 пропало.

Отож міліціонери спитали чоловіка, що стояв біля Тарасенка: «Схожий?». Я почув тільки уривки розмови: «Ті, що шифер привозили, були з вусиками». Мені від серця відлягло, я ж зроду вусів не носив. Та й машини у мене немає, лише велосипед недобитий. Проте міліціонер щось грізно сказав чоловіку, і той промимрив: «Наче схожий...» Тоді дільничний і майор до мене: «Поїдеш з нами». Я до хати пішов: «Мо', мені перевдягтися треба», — кажу. «Ми тебя переоденем», — сказали міліціонери, які йшли за мною до хати. Дільничний простягнув листок: «Підписуй, що брав». Я кажу, нічого підписувати не буду.

У сінцях стояв лом. Дільничний глянув і сказав: «Этот металл нам пойдет...» Мені вдягли наручники на одну руку. Дільничний з майором всілися спереду в авто, мене посадили між двома іншими міліціонерами, що були в цивільному. І машина рушила в бік Кархівки. Була десь друга дня.

Лічені години йому залишались вільно володіти власними руками. Зовсім скоро їх намучать, і вони повиснуть, мов неживі.

3. «У нас і не такі зізнавалися...»

—         говорили дорогою майор і дільничний. Звернули в ліс. Зупинилися метрів за 150 від дороги.

Дістали лом. Подумав: невже ним бить будуть? Аж ні. Мені руки за спину скрутили, вдягли наручники на обидві. Потім пройняли під ними лом і підвісили мене. Лом поклали між сучків. Певно, знали вже це місце. Ноги мої не діставали землі. Тоді по черзі (дільничний з майором) почали мене розкачувать на ломі зі словами: «Будеш говорить?» Двоє у цивільному мовчки дивились. На якийсь час залишили в спокої. Пішли до машини. Минула десь година. Ніби сотні голок у мене вп'ялося. Нестерпний біль проймав усього. Я знепритомнів. Отямився від того, що на мене бризкали водою, і знову почали розкачувать.

4. «Признавайся, падло… Все одно зізнаєшся»

— Може, таки відпустять, думав. Скільки ж можна? Прикинувся, що знову знепритомнів. Вони це побачили, зняли мене і давай дільничний з майором бити мене ногами й руками по спині, у груди. Відлупцювали, і знову на лом. Я кричав: «Ой, болить...». На весь ліс кричав. Та ніхто не прийшов на допомогу. Руки наче свинцем налилися, ніг не відчував... Біль був такий, що ні з чим не зрівняти. Наручники вп'ялися в тіло. Здавалося, ще трохи і я помру. Сказав: «Це я, я брав шифер. Якщо когось убили в районі, то я підпишу, що це я вбив». Мене зняли з лома. Майор підсунув написаний ним листок, проте пальці в мене не ворушилися. Він підписався за мене. Була десь за 10 хвилин 16-а година. Почув, як пішла електричка. Один з двох у штатському спитав у товаришів: «Може, його до села підвеземо?» «Дойдет!» — відповіли йому. Вони поїхали, а я пішов у Скугарі, це два кілометри.

Зайшов до брата Василя Довженка. Кажу, пішли, відчиниш хату, бо руки не діють. Повів мене додому. Я хотів води напитися, руки не беруть. Пішли до місцевої медсестри Ольги Тарасенко. Та сказала: «Я у відпустці, викликайте «швидку». Зателефонували у Михайло-Коцюбинське. «Не приїдемо, бо немає бензину». Тоді Василь пішов до сільського голови: «Подивись, що з братом зробили!» «Я нічого не знаю», — відказав той. Василь виматюкався. Думали, за ніч руки відпустить. Не відпустило. Нерви перетисло, і руки стали неживі. Вранці брат повіз мене в Чернігів, у лікарню. Там я й розказав, як усе було...

5. «Запам'ятай, ти впав з яблуні»

—Того ж дня, як мене поклали в лікарню, троє міліціонерів у цивільному прибігали. Мовляв, пиши, що ти впав з яблуні. Один з них сам написав і покликав заввідділенням, коли підписував, бо в мене ж руки не робочі. Але рідний брат Віталій написав у прокуратуру, як все було насправді. І я подумав, хіба можна таке прощать? Сьогодні вони мучили мене, завтра когось іншого. А ті двоє, чому мовчали? Хіба не бачили, що непритомнію?

—         Скажіть, а чому міліція прийшла саме до вас? Ви що, в тюрмі були?

— Два роки тому мене судили: взяв два короби з трансформатора, щоб накрити циркулярку. Присудили штраф 680 гривень. Я не сидів.

6. Він тепер інвалід

Розповідає завідуюча неврологічним відділенням Чернігівської райлікарні Тетяна ФЕДЧЕНКО:

— Бруй поступив до нас з двобічним ураженням нервів верхніх кінцівок. На зап'ястях були видні сліди від наручників. Після огляду поставили діагноз — плексит (травматичне ураження плечових сплетінь). Призначили лікування, масаж, фізметоди. Нещодавно зробили міографію (обстеження потенціалу м'язів). Висновки для хворого невтішні. У м'язах правої руки повне мовчання. Руки в плечах рухаються на 50 відсотків від норми. Обидві руки нижче ліктів не рухаються. Лікування плекситу — довготривалий процес, триває до півроку. Ймовірно, Брую на рік дадуть групу інвалідності, адже він сам себе не може обслуговувати.

* * *

Картоплесховище у Скугарях — власність пайовиків, 406 осіб. У селі кажуть, що місцеві розтягують колишнє колгоспне добро. Допускаю, Бруй теж міг не пройти мимо того, що погано лежить. Валентин Антонович заперечує свою причетність до крадіжок. Та припустимо, що він брав. Так впіймайте на гарячому, приведіть свідків. Ви ж міліція! А не катуйте за гнилий шифер.

Валентина Остерська, «Вісник Ч»

15 жовтня 2009 року