Фізичне катування супроводжувалось катуванням моральним і психічними погрозами».

Україна підписала Конвенцію про захист прав людини та основних свобод, стаття 3 якої наголошує: «Нікого не  може  бути  піддано  катуванню  або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню». Нажаль про дотримання цієї норми в Україні говорити ще зарано.

Ми розміщуємо інтерв’ю з жертвою катувань Михайлом Ковалем, підготовлене Чернігівським громадським комітетом захисту прав людини.

Михайле Петровичу, яким чином про Ваш випадок дізналася «Міжнародна амністія»?

Коли я побачив, що розслідування моєї справи свідомо гальмується, і міліціонери, які мене катували, залишаться безкарними, я звернувся до правозахисних організацій – Чернігівського громадського комітету захисту прав людини та Харківської правозахисної групи. Адвокат ХПГ спитав мого дозволу на розміщення інформації про мій випадок в Інтернеті. Через кілька днів до мене зателефонувала пані Хеза МакГілл з «Міжнародної амністії». Через певний час ми зустрілися в офісі Чернігівського громадського комітету захисту прав людини і з того часу почали спывпрацювати.

Як Ви використовували механізм захисту вашого порушеного права, передбачений діючим українським законодавство?

Я з самого початку був переконаний в тому, що по відношенню до мене та моїх рідних працівниками відділу МВС було скоєно кримінальний злочин. Розслідування таких злочинів – компетенція прокуратури. Тому звернувся до прокуратури і вже п’ятий рік намагаюся добитися неупередженого розслідування цієї справи.

Чи змінилося Ваше життя за цей час?

Те, що трапилося зі мною і моїм сином – жахливо. Нам обом суттєво підірвали здоров’я, ми вимушені були тривалий час лікуватися. У мене і мого сина досі не все гаразд зі здоров’ям. Син зараз не чує на одне вухо – внаслідок тортур він втратив слух, погіршився зір. Але найстрашнішим для мене є те, що кати підірвали його віру в справедливість та людську доброту. Зараз він рідко посміхається. В той день я пообіцяв сину і задався ціллю відновити наші порушені права. Хай це прочитають і розуміють ті, хто нас катував. Відступати не збираюсь.

Хто, на Вашу думку, причетний до скоєння злочину проти Вас, їх прізвища?

Дата 14 серпня 2001 року відбилася на всьому моєму житті. В переддень свята Дня Незалежності міліція відправила мене «святкувати» в лікарню. В цей день до мене ввірвалися без будь-яких санкцій та пояснень і катували спочатку вдома співробітники міліції Гончар, Данілов та Фещенко. Гончар бив мене по голові кулаками та табельною зброєю. Дія записана у свідченнях сусідів, які збіглися на крики: «Він з силою приложив пістолет до голови». Після виклику міліції сусідами, мої кати посадили мене і сина в міліцейську машину і привезли у Чернігівський міський відділ міліції по вул. Шевченка 13. А самі сіли в ту саму іномарку, на якій до мене і приїхали. У міськвідділі до катувань приєдналися капітан Тищенко, Альохін, Сливко та інші. З особливою жорстокістю над нами з сином знущалися Гончар, Тищенко та Сливко. Останні катували нас протягом 4 годин – з 19.00 до 23.00 вечора, що здалося нам вічністю.

Що вимагали від Вас означені працівники міліції?

Вимагали письмово підтвердити, що я добровільно віддав газовий пістолет (на нього в мене був дозвіл) і перфоратор, і вибили такий підпис.

Коли нас привезли назад додому і викликали понятих, я віддав пістолет. Але за перфоратор я наголосив, що це є моє приватне майно і вони не мають право його вилучати. В присутності понятих, Тищенко і Сливко почали погрожувати, що зроблять обшук, і, якщо не знайдуть перфоратор, винесуть всі цінні речі, а нас заберуть в камеру в посадять до зеків. Я тоді відчув, що вони дійсно можуть зробити що завгодно, і ми віддали перфоратор. Я попросив, щоб мені було надано розписку про те, що вони забрали перфоратор. Я не додивився, що натомість підписав протокол добровільної видачі.

Як Ви особисто вважаєте, що стало мотивом таких дій міліції?

Разом з міліціонерами, коли вони ввірвалися до квартири, було двоє цивільних – М.Ребенок та Ю.Омельяненко, які чомусь супроводжували міліціонерів і підвозили їх на власній іномарці. Можливо мотиви треба шукати в присутності цих людей – то справа слідства.

(Адвокат потерпілого О.Трофімов ставить питання про наявність корупційних діянь з боку працівників міліції.

Так, як вбачається із матеріалів справи, працівниками карного розшуку був незаконно вилучений вказаний перфоратор, який є приватною власністю Брики Д.М.  і відповідно до заяви заява Омельяненко Ю.Ю. та Омельяненко І.Ю. перфоратор був виданий заявникам під охоронну розписку  і на даний час власнику не був повернутий.

Відповідно до пояснень Ребенка від 11.09.01 року:

“...17 августа я пришел к начальнику уголовного розыска Гончар М.А. чтобы узнать как мне можно забрать перфоратор для работы. Мне объяснили, что это надо делать через суд.

Так как мне нужен был перфоратор для работы нам сказали, что нужно написать заявление от большинства членов бригады.

После того, как мне отдали перфоратор под расписку, ко мне обратился с просьбой Гончар М.А. выделить по возможности, если это мне не будет накладно финансовую помощь.

На следующий день я пришел в милицию, написал заявление о выделении на покупку ГСМ денег в сумме 300 грн. И передал его вместе с заявлением Гончару М.А. в его кабинет…»

Як було вказано вище, ці факти були встановлені та визнані незаконними матеріалами службового розслідування, які знаходяться в матеріалах справи, відповідно до висновку матеріалів службової перевірки від 17 вересня 01 року.)

Якими були Ваші дії після того, як кати покинули Вашу оселю?

Я звернувся із заявою до прокуратури. Також звернувся до Чернігівської обласної організації Народного Руху України. Відбулася публікація в газеті «Сіверщина». Голова обласного осередку НРУ В.Ступак (зараз народний депутат, член фракції УНП у Верховній Раді - ЧГКЗПЛ) надіслав запит на тодішнього начальника УМВС в Чернігівській області Михайла Маніна. Було проведено службове розслідування і мене письмово було повідомлено з міської прокуратури про те, що наказом начальника УМВС, генерала Маніна працівники ВКР Чернігівського міськвідділу МВС Гончар, Данилов і Фещенко звільнені з органів. Наказ був виданий у вересні 2001 року. Мені про це повідомили 20 вересня 2001 року. Але ці люди й досі працюють в міліції.

Михайло Петровичу, що Ви порадите тим людям, які пройшли пекло міліцейського «бєспрєдєла»  - боятися чи захищатися?

Коли катують – погоджуватися з вимогами, щоб припинилися знущання. Але потім використати всі можливості, аби довести злочин. Якщо є тілесні ушкодження – негайно зробити експертизу, на крайній випадок – нехай хоч родичі зроблять знімки.  Треба негайно подати відповідні заяви в прокуратуру. І не втрачати надії – звертатися до правозахисних організацій, добиватися публікацій в пресі – проливати світло на чорні справи катів. Тоді є надія на перемогу справедливості. Я щиро вдячний за допомогу народним депутатам Володимиру Ступаку та Юлії Тимошенко, виконавчому директору Української Гельсінкської спілки Олексію Тарасову, співголові Харківської правозахисної групи Євгену Захарову та адвокату ХПГ Аркадію Бущенку, представнику «Міжнародної амністії» Хезі МакГілл, членам Чернігівського громадського комітету захисту прав людини Валентині Бадирі, Наталії Романовій та адвокату ЧГКЗПЛ Олександру Трофімову, які відгукнулися на мою біду. Завдяки їх зусиллям в мене є надія що справа зрушиться з місця і дійде до суду.

P.S. На сьогодні ця резонансна справа з розряду «мертвої» перейшла у стан «напівживої». Її розслідування триває з 2001 року. За цей час прокуратура декілька разів намагалася «поховати» цю справу. Але завдяки втручанню народних депутатів та адвокатів, постанови про закриття кримінальної справи кожен раз скасовувались. За повідомленням адовакату потерпілого О.Трофімова, зараз по справі відбуваються слідчі дії і в найближчий час буде проведено слідчий експеримент з відтворенням обставин події. Темпи розслідування «справи Коваля» продемонструють наскільки змінилася ситуація в Україні за часи нової влади. Сподіваємося, що ця резонансна справа не залишиться поза уваги Президента України В.Ющенка, на стіл якого поклала свій звіт «Міжнародна амністія». Віра в справедливість рушиться миттєво, а поновлюється довго. Попереду важкий шлях. Сьогодні пан Коваль звернувся до Європейського суду, його справа має перспективу. Її вирішення у відповідності до закону очікується українським суспільством та тими його громадянами, чию гідність і честь було жорстоко понівечено міліцейськими сапогами.

За інформацією Чернігівського громадського комітету захисту прав людини, четверо з шести міліціонерів, прізвища яких згадані в цьому інтерв’ю та яких пан Коваль звинувачує в катуванні, продовжують працювати в органах внутрішніх справ, і навіть за ці чотири роки отримали підвищення по службі та чергові звання: капітан Фещенко та майор Данілов працюють в карному розшуку Чернігівського міськвідділу (до речі, Данілов є родичем Олександра Бугайова, сумнозвісного чернігівського кримінального авторитета середини 90-х), майор Гончар перейшов в обласний карний розшук, а Едуард Альохін вже за нової влади отримав звання підполковника та був призначений…. начальником Чернігівського міського відділу міліції (за збігом обставин, а може й не дуже, Едуард Альохін був одногрупником по навчанню в Чернігівському педагогічному університеті народного депутата України, соціаліста Миколи Рудьковського, який прославився на всю Україну організацією штурму Чернігівської міської ради 26 листопада 2004 року під час «помаранчевої» революції).

Наталія Романова, Віктор Тарасов

Чернігівський громадський комітет захисту прав людини