Tweet

Колоній в Україні багато, але ВК № 91 у Макошиному — унікальна. Тому, що це не просто зона. Це — «червона зона», єдина на всю Україну, Тут співробітники правоохоронних органів допомагають стати на шлях виправлення своїм колишнім колегам, які зневажили закон. «Власна» колонія для такої категорії засуджених — це не пільга, а нагальна потреба. Адже нормальний» у своїй ненормальності злочинний світ категорично відмовляється визнавати своїми» колишніх слідчих, суддів, прокурорів, конвоїрів, дільничних, які б «авторитетні» злочини вони не скоїли. Відправити людину, яка хоча б кілька днів пропрацювала в органах, до звичайної колонії, — значить майже гарантовано підписати їй смертний вирок. А щодо якихось особливих пільг... їх на «червоній зоні» немає ні у співробітників, ні у «контингенту». Більше того, правоохоронцю, який порушив закон, суд завжди призначить суворіше покарання, ніж звичайному кримінальникові, який скоїв аналогічний злочин. Такі реалії життя.

Про 91-у колонію «Гарт» писав не раз. Але привід знову повернутися до цієї теми цього разу був аж надто вагомим: 22 червня Менській виправній колонії Управління державного департаменту України з питань виконання покарань у Чернігівській області, якою керує підполковник внутрішньої служби Микола Плева, виповнилося 25 років. Тож співробітники і запроси-1 ли журналістів «Гарту» разом відзначити цей «термін». Показали все. що можна, і відповіли на всі запитання, на як' мали право відповісти. А у ролі гіда «місцем не настільки віддаленим» виступив заступник начальника установи з охорони, нагляду та безпеки й оперативної роботи майор внутрішньої служби Андрій Билименко, за що йому наша щира подяка.

Так, це не курорт. Але й не царська каторга.  Останнім часом стало модним викривати «жахи» вітчизняних в'язниць і колоній, найчастіше не маючи про них ані найменшого уявлення. Справжній же жах у всій своїй красі височів відразу ж за парканом «червоної зони» — обгризений кістяк колишнього заводу ЗБК, на якому засуджені колись працювали, виготовляючи унікальні 20-метрові залізобетонні конструкції. На весь Союз таких заводів було три. Потім прийшли інші часи. Завод у Макошиному вісім разів міняв господарів, а тепер чекає, коли його залишки зрівняють із землею. А справи у 91-й на відміну від справ у державі, йдуть більш-менш

нормально: тут налагоджено власне швейне виробництво, є автосервіс, виготовляються тротуарна

плитка, шлакоблоки.

Навіть кінську збрую шиють. Продукцію колонії охоче купують місцеві жителі, а швейні вироби — будівельні рукавиці, спецодяг — користуються попитом аж у Києві. Працюють засуджені й на пилорамі, є свої бригади сантехніків та електриків. Один з критеріїв виправлення — сумлінне ставлення до праці. Хто не працює — той голодним тут, звичайно, не залишиться, але на умов¬но-дострокове звільнення може не розраховувати. Та й важко, мабуть, весь термін просидіти без діла. «Терміни» ж тут зібрано всілякі. З огляду на специфічність установи, вона є, так би мовити, колонією відразу всіх режимів — від загального до особливо суворого. Із 420 засуджених 17 перебувають на камерному утриманні: засуджені за вбивства на замовлення, за державні злочини. Є й такі, яким після введення в Україні мораторію на найвищу міру покарання розстріл замінили на п'ятнадцять років позбавлення волі.

За словами майора Билименка, працювати з місцевим «контингентом» водночас І легко, і складно. Легко тому, що у 91-й немає звичних для інших місць відбуття покарання «Злодійських традицій ' понять» на кшталт «общака», «паханів» і всякої Іншої «спадщини клятого минулого». Сюди з волі не перекидають через «колючку» всього того, що контингенту мати заборонено. Звідси за всю Історію колонії не було жодної втечі. Та й за рівнем Інтелекту засуджені «з-під погонів» значно відрізняються від класичногокарного елемента» — середню школу закінчили всі, а відсотків тридцять

мають вищу юридичну освіту. А чому складно? Та з тієї ж самої причини. Тут відбувають покарання професіонали, у багатьох за плечима — величенний досвід оперативної роботи, підхід до них потрібен особливий. Втім, «опікують» їх теж не любителі з вулиці. Справу свою співробітники 91-ї добре знають.

Хоча, звичайно, потрапляють за ґрати люди різні і по різному. Одні свідомо переступили закон, а Інші просто помилилися. Хтось погодився порушити присягу, а хтось... Хтось, можливо, навпаки,

— виконав свій обов'язок...

і теж опинився тут. Не будемо лукавити — всі чудово знають, що «підставляти» непідкупних служителів закону добре вміють не лише на Сицилії. Про які тільки життєві трагедії могла б розповісти православна капличка, збудована прямо в клубі колонії! Але вона не розповість. Інакше б її обходили десятою дорогою.

Ми ходили територією, слухали пояснення Андрія Вікторовича, оглядали житлові приміщення, їдальню, клуб, майстерні. Це не був курорт, але іноді могло здатися, що це звичайне робітниче селище. Хіба що більш чисте І доглянуте. Могло б здатися, якби не супроводжували нас верескливе скрипіння воріт, що відчинялися перед нами і зачинялися позаду, клацання замків і надривний гавкіт сторожового пса. Тут є все для нормального життя. І співробітники колонії роблять усе від них залежне, щоб життя в колонії було нормальним. Уже завезено вугілля на зиму. У їдальні постійно три види риби, свіжі овочі, нещодавно вигідно закупили свинину для спільного котла. У кімнатах виховної роботи стоять кольорові телевізори, у кімнаті психологічного розвантаження — акваріум, квіти, на стінах картини місцевих самодіяльних художників. Тут є все. Окрім найголовнішого, хоча й невловимого, на перший погляд ефемерного, — свободи. Свободи дивитися по телевізору той фільм, який хочеться дивитися тобі одному, а не всім. Свободи не підхоплюватися з місця, коли до кімнати входять співробітники установи. Свободи не просинатися о шостій нуль-нуль і не «відбиватися» о двадцять другій. Свободи не ходити строєм. Свободи відчувати себе вільною людиною. Пробувши за стінами колонії всього лише кілька годин, починаєш розуміти, що страшнішим у рядку з вироку: «Засуджується до позбавлення волі терміном на ... » є не кількість призначених судом років, а ці два слова — позбавлення волі. Так, життя після вироку не закінчується. Людина може звикнути до всього. Але чи можна звикнути до життя там, де навіть книги з дуже й дуже непоганої бібліотеки не вільні? На волі їх можуть принаймні «зачитати», а тут вони позбавлені навіть права бути загубленими. Тоскно. І дуже прикро. Чи не занадто дорога ціна?

Виправній колонії № 91 — «четвертак». За словами Андрія Вікторовича, колонія — одна з державних структур у нашій країні, де зберігається порядок: тут співробітники самі чітко дотримуються законів і стежать, щоб їх виконували й інші. Співробітників 91-ї ми щиро вітаємо з ювілеєм і бажаємо всього найкращого їм та їхнім близьким! Людям, які відбувають у 91 -й покарання, ми щиро бажаємо того ж самого! Нехай есе у всіх буде добре.

Олег Яновський, «ГАРТ» 29 червня 2007 року